Шість годин однієї п’ятниці, Макс Лукадо

 

Коли насувається буревій, досвідчений моряк знає: настав час кидати якір

Час від часу на всіх нас налітають життєві шторми. Можливо, саме зараз ви боретеся з одним із них.

Можливо, це шторм безглуздості. У вас є дім, гарна робота… гроші. Але тимчасовий успіх не дає відповіді на питання, яке не дає вам спати вночі: «Навіщо все це?»

Можливо, це шторм невдач. Ви більше не можете цього приховувати. Це написано на вашому обличчі. Невдача наступає вам на п’яти. Ви помилилися. Ви стрімко покотилися похилою площиною вниз. Замість того, щоб бути попереду, ви опинилися позаду. Ви вчинили саме так, як присягалися ніколи не чинити.

Можливо, це шторм смерті. Несподівано ви втрачаєте дуже близьку вам людину. Сльози. Слова співчуття. Квіти. Земля. Вирита могила.

Але який би шторм не приніс вітер, ви можете зустріти його віч-на-віч, маючи підтримку та надію. Тому що дві тисячі років тому — упродовж шести годин однієї п’ятниці — Христос встановив три опори для якоря нашого життя:

  • Наше життя — не позбавлене сенсу.

  • Наші помилки — не фатальні.

  • Наша смерть — це ще не кінець.

Серцю, наляканому безглуздістю, ця п’ятниця говорить, що є мета. Тому, чиє життя сповнене гріха, ця п’ятниця говорить, що є прощення. Душі, що вдивляється у тунель смерті, ця п’ятниця говорить, що є визволення.

Розділ 1

Штормове попередження

Вихідні. День Праці 1979 року. Люди насолоджуються останнім вальсом літа. Зустрічі, подорожі, пікніки — відпочинок. Але Маямі не до розваг. У той час, коли вся Америка веселиться, Золотий Берег на півдні Флориди завмер у напрузі. Річ у тім, що на Карибах лютував ураган «Давид», залишаючи по собі затоплені острови та людей без даху над головою.

Жителі Флориди не сиділи склавши руки, коли ураган вийшов на стежку війни. Вікна наглухо зачинені, речі спаковані в бляшані коробки, справність маяків перевірена. «Давид» наближається...

На річці Маямі компанія неодружених хлопців намагалася вирішити, як найкраще закріпити їхній плавучий будинок. Це було невелике суденце. Чесно кажучи — просто дірява баржа з кабіною. Але це був дім. І якщо вони нічого не зроблять, цей дім опиниться на дні. Ніхто з цих хлопців ніколи раніше не жив на судні, тим паче не стикався з ураганом.

Будь-який досвідчений моряк реготав би, спостерігаючи за цими «сухопутними вовками». Це нагадувало кадри з кінофільму «Флот Мак-Ніла». Вони купили стільки мотузки, що нею можна було б обв’язати «Королеву Мері».

(Примітка: "Королева Мері" (Queen Mary) — це найбільший пасажирський лайнер, побудований John Brown & Co., LTD., Clydebank, Scotland, власник Cunard Steamship Co., LTD. Кіль закладено 1 грудня 1930 року, спущений на воду 26 вересня 1934 року. Довжина лайнера 310,74 м, 12 палуб, пасажиромісткість 1957 осіб, потужність 160 000 кінських сил, висота від кіля до носової димової труби 55,17 м, висота від кіля до прогулянкової палуби 28,19 м, висота від кіля до фок-щогли 72,24 м, ширина по міделю 35,97 м, крейсерська швидкість 28,5 вузлів, перо керма 140 тонн, 27 котлів, перетнув Атлантику 1001 раз. Примітки перекладача).

Вони прив’язали свою посудину швартовими до дерев і прив’язалися самі. Судно виглядало немов муха, що заплуталася в павутинні. Хлопці були настільки зайняті, прив’язуючи човен до всього підряд, що один із них залишився неприв’язаним.

Звідки я знаю про цю помилку? Ви, напевно, вже здогадалися: цей човен був моїм. Не питайте, навіщо мені був потрібен плавучий будинок. Я на ньому трохи подорожував, трохи займався бізнесом.

Але того дня було зовсім не схоже, що мені вдасться укласти вигідну угоду. Я витратив на човен три місячні зарплати. А зараз я мусив принести його в жертву урагану. Я був у розпачі. «Прив’яжи її», — ось усе, про що я міг думати.

Я вже відшукав кінець мотузки, коли з’явився Філ.

Філ знав про човни все. Здавалося, він народився в тільнику і з морською засмагою. Він розмовляв морським жаргоном, умів в’язати морські вузли й навіть розумівся на ураганах. Одного разу Філ провів три дні у відкритому морі на маленькому вітрильнику. Він був для нас живою легендою. Філ зглянувся над нами, тому підійшов, щоб дати кілька порад.

Це були поради бувалого моряка: «Ви пошкодуєте, якщо прив’яжете човен до дерев, бо ці дерева перетворяться на тріски. Ваша єдина надія — міцно закріпити якір, — сказав він. — Киньте по якорю з кожного боку, послабте канати й моліться».

Міцно закріпити якір. Гарна порада. Ми прислухалися до неї і... Гаразд, перш ніж я розповім, чим закінчилася ця історія, поговорімо про опору для вашого якоря.

Зараз ви читаєте про те, як ми ледь не опинилися посеред шторму. Погода псується, вода прибуває, і ви бачите, як починають гнутися дерева.

  • Ви старалися як могли, але ваш шлюб приречений. Це лише питання часу.

  • Ви відкусили шматок, значно більший, ніж можете проковтнути.

  • Ви не повинні були братися за це завдання.

  • Ви ніяк не встигаєте закінчити роботу вчасно. І коли настає час здачі проєкту, ви заскочені зненацька...

Ви боялися цієї зустрічі весь тиждень, до лікарні вже поклали кількох людей, і тепер лікар викликає вас... «Про що зі мною хочуть поговорити, чому так необхідно обстежити нашого малюка?»...

Можливо, вітер дме вже зі штормовою силою, і ви щосили чіпляєтеся за своє життя.

«Чому саме наш син?» — усе, що ви можете вимовити.

Похорон закінчився. Відлунали всі ввічливі співчуття. І зараз ви залишилися наодинці зі своїми спогадами й питанням: «Чому я?»

«Тест був позитивним. Пухлина виявилася злоякісною». Саме з цього моменту почалися найсильніші страждання. Потрібна операція.

«Ми прийняли іншу пропозицію». Ця угода була вашою останньою надією. Через те, що вашу ціну перебили, вам доведеться закрити магазин. Завдяки цьому клієнту ваш бізнес зміг би протриматися на плаву ще один квартал. Але тепер?..

Хвилі, що забирають нашу радість. Вітри, що виривають з корінням нашу надію. Припливи, які просочуються крізь двері наших життів і затоплюють поверхи нашого серця, один за одним.

Я написав цей розділ, і на мене обрушився ураган. Дзвінок пролунав під час служіння. Це було тривожним сигналом. Телефонувала моя дружина. Саме їй довелося повідомити мені зловісну новину. «Максе, дзвонила твоя сестра. У твоєї мами завтра вранці у відділенні хірургії буде позаплановий огляд».

Кілька коротких дзвінків в авіакомпанії. Одяг кинуто у валізу. І ось моя машина мчить в аеропорт. Я ледве встиг купити останній квиток на останній рейс.

Немає часу для винайдення власної філософії болю та страждань. Немає часу розмірковувати про таємницю смерті. Пізно встановлювати опори, за які може зачепитися ваш якір. Час є лише для того, щоб кинути якір, твердо триматися своїх позицій і довіряти цим опорам.

Опори для якоря. Тверді, міцні скелі, глибоко занурені в міцну, надійну основу. Не може бути жодних випадкових думок і гіпотез, що можуть бути предметом дискусій, — лише непорушні істини, які втримають вас на плаву. Наскільки сильні ваші переконання? Чи встоїть ваше життя, коли ви зіткнетеся віч-на-віч з одним зі штормів, ім’я яким Б. П. К.?

Безглуздість. Ви піднімаєтеся все вище і вище. Ви маєте бути задоволені. Ви робите те, до чого покликані. У вас є дім. У вас є робота. У вас є охорона. У вас дві машини в гаражі й кредитка в банку. На загальну думку, ви маєте бути щасливі. Але чому ви такі нещасні? Чи не тому, що знаєте: фортуна мінлива? Чи не тому, що ні ваша освіта, ні просування по службі не дають відповідей на питання, які заважають вам спокійно спати? «Для чого це все?» «Кому цікаво те, що я зробив?» «Кого хвилює, хто я такий?» «Навіщо це все?»

Помилки. Ви більше не можете цього приховувати. Це написано на вашому обличчі. Невдача йде за вами по п’ятах. Ви помилилися. Ви стрімко скотилися вниз. Замість того, щоб бути попереду, ви опинилися позаду. Ви вчинили саме так, як присягалися ніколи не чинити. Ваш якір упав у пісок, не знайшовши опори. Якщо найближчим часом він не зачепиться за каміння, корабель вашого життя зазнає аварії.

Кінець. Ця сцена повторюється щодня тисячі разів. Складані стільчики на доглянутому газоні. Люди в парадному одязі під безкраїм шатром неба. Паперові носовички. Сльози. Слова. Труна. Квіти. Земля. Вирита могила. Це остання хвиля. Думки знову і знову, немов хвилі, б’ються об берег. Ви думали, що шторм омине вас. Ви не очікували, що він дістанеться до вас, але це сталося. Нежданий і непередбачуваний. Вас збила з ніг потужна хвиля, забираючи ваші думки, любов, вашу невинність, вашого друга, сім’ю… Ви промокли й тремтите, чекаючи своєї черги.

Безглуздість, помилки, кінець.

Ви не повинні зустрічатися з цими чудовиськами віч-на-віч, наодинці. Прислухайтеся до поради моряка: киньте якір глибше.

Чи здіймаються шторми на вашому шляху?

Ця книга випробовує три опори для вашого якоря. Це троє сміливців, здатних вистояти в будь-який шторм, три скелі, об які розбиваються найвищі хвилі, три грізні виступи, за які може зачепитися ваш якір. Кожна з цих якірних опор була глибоко вкорінена в міцну й тривку основу дві тисячі років тому теслею, якого проголосили Христом. Усе це Він здійснив одного чудового дня — якось у п’ятницю, всього за шість годин.

Для випадкового глядача в цих шести годинах не було нічого незвичайного. Для випадкового глядача ця п’ятниця була звичайнісінькою п’ятницею. Шість годин буденності. Шість годин нудьги.

Шість годин. В одну з п’ятниць.

Цього часу достатньо, щоб пастух перерахував своїх овець, господиня переробила всю хатню роботу, акушер прийняв дитину, а людина, що згорає від лихоманки, стала холодним трупом.

Шість годин. З 9:00 до 15:00.

Шість годин. В одну з п’ятниць.

Шість звичайних годин, сповнених таємницею життя.

У променях яскравого полуденного сонця, що освітлювало звичайнісіньке юдейське селище, силует пастуха, що стояв біля отари ситих овець, здавався чорним. Пастух пильно вдивлявся в небо, шукаючи бодай хмаринку. Але небо було чистим. Він подивився на своїх овець. Вони ліниво скубли траву на скелястому схилі, де самотній сикомор кидав коротку тінь. Пастух присів, покусуючи травинку, подивився вгору, на отару і на дорогу, що пролягала під пагорбом.

Нарешті, за останні кілька днів метушня на дорозі вщухла. Кілька тижнів ріка паломників тягнулася через цю долину, захаращуючи тваринами й навантаженими возами шлях унизу. Цілими днями він стежив за тим, що відбувається, зі свого пункту спостереження. Хоча він їх не чув, він знав, що вони розмовляють дюжиною різних діалектів. І хоча він не розмовляв із ними, він знав, куди й навіщо вони прямують.

Вони йшли в Єрусалим. Вони йшли в храм приносити в жертву ягнят. Він з іронією ставився до цих урочистостей. Вулиці переповнені людьми. Базарний галас перекриває блеяння козенят і крик птахів, що продаються.

Нескінченні обряди.

Люди насолоджуються святами. Вони рано встають і пізно лягають. Дивним чином виконання Закону перетворилося для них лише на пишний карнавал. Але тільки не для нього.

Хіба Бога задовольнить смерть тварини?

Пастух ніколи не поділиться сумнівами, які відвідують його на пагорбі, але сьогодні він не може просто відмахнутися від них: їхній голос занадто гучний. Не забій худоби турбував його. Причиною його тривоги була безглуздість.

Скільки років він бачив, як люди приходять і йдуть? Скільки він бачив жертв? Скільки кривавих туш?

До нього підкралися спогади. Спогади про нестримний гнів... про несамовиту ххіть... про всепоглинаючу тривогу. Так багато помилок. Він стільки разів оступався. Тягар провини такий великий. А Бог здається таким далеким. Ягня за ягням, Пасха за Пасхою. А я все одно не відчуваю жодних змін. Він відвернувся і знову подивився на небо. Що змінить кров ще одного ягняти?

Жінка вдома сама. П’ятниця. Її чоловік, священник, зараз у храмі. Хоча вже час обіду, їсти їй не хочеться. Та й навіщо готувати їжу тільки для себе? Тому вона сидить і дивиться у вікно. Вузька вулиця, на яку виходять вікна її будинку, повна людей. Якби вона була молодшою, вона була б там. Вона знайшла б будь-яку причину, щоб тільки вийти на вулицю. Колись вона насолоджувалася цим. У минулому. Зараз її волосся посивіло, а все обличчя вкрилося зморшками. Вона втомилася. Рік за роком спостерігає вона за святами. Рік за роком вона бачить людей. Роки забрали її молодість і залишили лише розгубленість. У молодості вона була надто зайнята, щоб думати. Вона виховувала дітей. Готувала їжу. Їй потрібно було встигнути все зробити. Будь-яке завдання було їй до снаги. Але зараз її дім порожній. У тих, хто потребував її, вже є хтось, хто потребує їх. І зараз питання особливо безжальні. Хто я? Звідки я прийшла? Куди я йду? Чому цей світ так влаштований?

У будинку панує пожвавлення. В одній кімнаті ходить із кутка в куток чоловік. В іншій — жінка народжує дитину. Краплі поту блищать у неї на чолі. Вона то заплющує, то розплющує очі. Вона то сміється, то стогне. Молодий лікар підбадьорює її: «Ще трохи! Не здавайся!» Глибоко дихаючи, вона робить останнє зусилля. Потім, бліда й знесилена, вона відкидається назад. «У вас син!» Вона піднімає голову, щоб побачити червоне немовля, що лежить на широких долонях лікаря. Задоволений своєю роботою, лікар очищає немовляті оченята і з усмішкою дивиться, як вони розплющуються. Новонародженого повертають матері. Лікар вирушає в інший дім. Цей дім тихий. Біля спальні сидить сива жінка, а за стіною лежить її висохлий від хвороби чоловік. У нього жар. Зробити вже нічого не можна. Лікар так само безпорадний, як і ця людина при смерті. Його кістляві оголені груди високо здіймаються, чоловік намагається зробити останній вдих, його рот так широко розкрився, що губи побіліли. Він помер.

І ті самі руки, що допомогли розплющитися оченятам немовляти, закривають очі небіжчика. І це все — лише за шість годин, в одну з п’ятниць.

Лікар бореться з питаннями. Він не хоче витрачати на них час. Але ці питання наполегливо вимагають, щоб їх почули:

«Чому зцілення хворого тільки відкладає смерть?»

«Чому після тимчасового перепочинку настає погіршення?»

«Невже ми народжуємося тільки для того, щоб померти? Кому належить кістлява рука смерті, що шукає нову жертву?»

«Хто з такою постійністю відділяє душу від тіла? Від чого залежить його вибір?»

Лікар знизує плечима й накриває білим простирадлом посіріле обличчя.

Шість годин. П’ятниця.

Для стороннього спостерігача ці шість годин заповнені мирською метушнею. У пастуха — його вівці, у домогосподарки — свої турботи, у лікаря — його хворі. І лише жменька очевидців, сповнених благоговійного трепету, усвідомлює, що є свідками найнезбагненнішого розуму дива з див.

Бог на хресті. Творець всесвіту піднесений.

На його щоках запеклися кров і слина. Його губи потріскалися й розпухли. Терня розпороло шкіру на його голові.

Його легені кричать від болю. Його ноги звело судомою. Його нерви натягнуті до межі, немов струни, що грають болісну мелодію і от-от тріснуть. А смерті все немає. І ніхто не може врятувати його, тому що пожертвувати собою вирішив він сам.

Ні, це не звичайні шість годин... це не звичайна п’ятниця.

Набагато страшніше, ніж смерть його тіла — це розірване на шматки серце.

Його земляки наполегливо вимагали його смерті.

Його учень затаврував його зрадницьким поцілунком.

Його друг сховався в кущі. А зараз навіть Його власний Батько відвернувся від Нього, залишивши Його самого.

Глядач не в силах допомогти, він може лише запитати: «Ісусе, невже Ти не збираєшся врятувати Себе? Що тримає Тебе там? Що утримує Тебе на хресті? Цвяхи не можуть утримати Бога на дереві. Що ж змушує Тебе залишатися на ньому?»

Пастух дивиться на потемніле небо. Всього секунду тому він бачив сонце. А зараз воно сховалось.

Холодне повітря. Чорне небо. Але ні грому, ні блискавки, ні хмар.

Перелякані вівці. Пастухові стало моторошно. Самітній, він стоїть, хвилюючись і прислухаючись.

Що за пекельна темрява? Що за таємниче затемнення? Куди зникло світло?

Здалеку долинув крик. Пастух повернувся в бік Єрусалима. Солдат, не підозрюючи, що його удар — частина божественного плану, простромив бік списом. Кров Агнця Божого пролилася й очистила нас.

Жінка ледве встигла запалити лампу, як її чоловік увірвався у двері. У його широко розплющених очах дико танцювало відображення полум’я лампи. «Завіса в храмі..., — почав він, задихаючись, — роздерлася! Роздерлася на дві частини, згори донизу!»

Ангел темряви ширяє над чоловіком, що висить на центральному хресті. Нікому іншому він не міг доручити це вбивство. Він не відправив на це чергування якогось біса. Сатана залишив це завдання для себе особисто. Тріумфуючи, він провів рукою смерті по очах життя. Але в ту саму мить, коли обірвався останній подих, почалася битва.

Земля гуркоче. Молодий лікар намагається втримати рівновагу.

Це землетрус. З гуркотом пересувається каміння. Земля тремтить, немов у раптом відчинені двері в’язниць ринули всі в’язні світу. Лікар, намагаючись встояти на ногах, поспішає до кімнати щойно померлого. Але його тіло зникло...

Шість годин. Однієї п’ятниці.

Дозвольте мені вас запитати: «Як ви ставитеся до цього дня в історії? Що для вас означають події цього дня?»

Дійсно, це реальна подія... Якщо це Бог був автором свого власного розп’яття... якщо Бог відвернувся від Свого Власного Сина... якщо Бог узяв штурмом ворота сатани, тоді шість годин тієї п’ятниці сповнені трагічного тріумфу. Якщо це Бог був на хресті, то пагорб під назвою Голгофа — це граніт із вбитими цвяхами й кілками, за який може зачепитися ваш якір. Це були не прості шість годин.

Це були найбільш значущі й важливі години історії людства. За шість годин тієї п’ятниці Бог встановив три міцні й надійні опори для вашого якоря, три скелі, які можуть протистояти будь-якому шторму.

Перша скеля — моє життя не позбавлене сенсу. Цей камінь захистить ваше серце. Ця скеля, немов щит, охоронятиме ваше серце. Її головне призначення в тому, щоб ви могли вхопитися за неї, коли зіткнетеся віч-на-віч із нападом туги від того, що все в цьому світі безглузде й відносне. Втриматися вам допоможе тверда впевненість в існуванні такої істини: хтось усім керує, і в мого життя є мета і сенс.

Друга скеля — Мої помилки не фатальні. Це не означає, що Бог схвалює ваше життя, але, попри ваші помилки, Він любить вас. Той, Хто має повне право засудити вас, придумав план вашого визволення. Так, ви робите помилки, але Бог не помилився, створивши вас.

Третя скеля — Моя смерть — це ще не кінець. Є тільки одна скеля, за яку ви можете зачепити свій якір. Це величезна, кругла, важка кам’яна брила, що завалила вхід до гробниці. Але ця брила не була занадто великою для Ісуса. Він для того й увійшов у гробницю, щоб довести, що може вийти. І по дорозі Ісус захопив цей камінь із собою, щоб зробити з нього опору для нашого якоря. Він кинув його в не відмічені на карті води смерті. Зачепися за нього, і тайфун гробниці стане ласкавим бризом у Великодню неділю.

Ось вони. Три опори для нашого якоря. Те, що ми маємо завдяки хресту.

До речі, ураган «Давид» так ніколи й не досяг Маямі. Через тридцять хвилин він рушив на Північ. Найсерйозніше пошкодження, отримане моїм човнем — згоріла мотузка. Та й це сталося через надмірну старанність суднової команди.

Сподіваюся, що ваш ураган теж пройде стороною. Але якщо цього не станеться, прийміть пораду моряка: «Киньте якір глибше, помоліться і тримайтеся». І не дивуйтеся, якщо хтось пройде по воді й подасть вам руку.

Повний текст книги ви можете замовити БЕЗКОШТОВНО у видавництві "Добре Насіння".