Дарунки для Царя (Макс Лукадо)

Одного разу Цар дізнався про їхню біду і вирішив прийняти сиріт у свою родину. Він сповістив, що стане їм батьком і незабаром прийде, щоб забрати їх до себе. — Навіщо вони здалися Цареві? — дивувалися люди. Але у Царя були свої причини.

Жителі села повчали дітей: — Ви повинні справити на Царя гарне враження. Лише той, хто має великі таланти та зможе піднести коштовний дарунок, буде гідним жити в палаці.

Тож діти взялися до роботи, готуючи свої дари. Один хлопчик, вправний у різьбленні, вирішив створити для правителя дивовижний витвір із дерева. Його сестра прагнула відобразити небесну красу на полотні, гідному прикрашати палацові стіни. Інша сестра вчилася співати й грати на мандоліні, аби її музика чарувала слух. Ще один хлопчик мріяв вразити Царя своєю надзвичайною мудрістю, тож засиджувався допізна при свічці над розкритими книгами.

Але одна маленька дівчинка не мала чого дати Цареві. Ніж у її руках ставав незграбним. Пальці не слухалися, коли вона бралася за пензля. Вона намагалася співати, та голос її був хрипким. Їй навіть грамота не давалася. У неї не було талантів. У неї не було дарунку для Царя. Усе, чим вона могла поділитися — це її щира доброта. У неї було добре серце.

Більшість часу вона проводила біля міської брами, спостерігаючи за людьми, що входили й виходили з міста. Вона заробляла мідяки, допомагаючи подорожнім почистити й нагодувати коней — більше вона нічого не вміла. Але серце мала золоте.

Якось до цього містечка прибув чоловік у шатах купця. — Чи не могла б ти нагодувати мого віслюка? — звернувся він до дівчинки. — Залюбки! — радісно відгукнулася мала й повела тварину до годівниці. — Не турбуйтеся про вашого віслюка. Коли ви повернетеся, він буде чистим і ситим.

Поки тварина пила воду, дівчинка запитала подорожнього: — Скажіть, ви приїхали сюди назавжди? — Ні, я тут ненадовго. — Ви, певно, стомилися з далекої дороги? — Так, це правда. — Чи не бажаєте присісти й перепочити? — запропонувала дівчинка, вказуючи на лаву під стіною. — Мені здається, ви добра людина. Біля вас так затишно й тепло на душі.

Чоловік усміхнувся й погладив свою бороду. — Ти мудра дівчинка, — мовив він лагідно. — Коли я повертатимусь, ми з тобою поговоримо довше.

Чоловік повернувся доволі швидко. — Ви знайшли тих, кого шукали? — запитала дівчинка. — Я знайшов їх, але вони не мали для мене часу. Один був зайнятий різьбленням і дуже поспішав закінчити роботу. Інша малювала й не хотіла, аби її відволікали. Третя займалася музикою; коли я спробував заговорити до неї, вона відказала, що їй ніколи. А ще один хлопчик, якого я шукав, поїхав у велике місто до престижної школи.

Очі дівчинки округлилися від подиву. — Але ж ви зовсім не схожі на Царя! — вигукнула вона. — Я намагаюся виглядати як звичайна людина, — поясбив він. — Інколи я почуваюся дуже самотнім. Бувають миті, коли я просто хочу побути серед свого народу. Інколи я хочу відчути, що я — їхній батько. — І саме тому ви вирішили взяти нас, дітей, до себе? — Саме тому. Діти люблять розмовляти. Дорослі вважають, що мусять мене вразити, а діти — прості й щирі. — То виходить, мої брати й сестри були надто зайняті? — Так. Але я прийду по них ще раз. Можливо, тоді вони знайдуть для мене час.

Ось так і сталося, що діти, які мали безліч талантів, але не мали часу, не змогли зустрітися з Царем. А дівчинка, яка мала єдиний дар — свій час і бажання говорити, — стала його донькою.

Вам не обов’язково бути видатним художником чи поетом, щоб догодити Богу. Пам’ятайте: Бог бачить не так, як бачить людина. Бо чоловік дивиться на лице, а Господь дивиться на серце (1 Самуїла 16:7).